Наталія Горбаль, партнерка, адвокатка та керівниця практики сімейного права та приватних клієнтів
За кожним бізнесом, справою, проєктом завжди стоїть людина, яка може закохатися, розпочати з кимось спільне життя або одружитися, народити дітей, а потім, зрозумівши, що щось відбувається не за її справжнім життєвим сценарієм, розпочати шлях у зворотному напрямку. І на якомусь етапі
цей шлях може призвести до рішення розірвати шлюб.
Чи змінила війна цей порядок? Ні.
Можливо, вплинула на певні етапи цього процесу, інколи полегшуючи, а інколи, навпаки, – ускладнюючи його.
Можливо, спровокувала появу в кожному чогось справжнього, та змусила бути відвертим із самим собою.
Можливо, показала те, наскільки кожна людина є особистістю, незалежно від якості відносин, укладеного шлюбу або спільного проживання.
Але фундаментально розірвання шлюбу як за мирних часів, так і зараз, під час війни, відбувається у чіткій відповідності до законодавчих положень, які насамперед визначають добровільність шлюбу та імперативну заборону примушування до шлюбу.
Тож сьогодні запит на розірвання шлюбу б'є всі рекорди. І, напевно, це одна з найголовніших ознак воєнного часу в цьому питанні. Адже все інше (умови та процесуальні вимоги, критерії оцінки поведінки одного з подружжя, які можуть спонукати до розірвання шлюбу, формування додаткових позовних вимог тощо) відбувається як завжди. Так, інколи під час розгляду справ можна спостерігати увімкнений "турборежим" самого розгляду, або, навпаки, – може відбутися значне затягування. Звісно, це залежить від багатьох чинників, і війна в цьому відіграє не останню роль.
Але так чи інакше, підстави для розірвання шлюбу не змінились порівняно з мирним часом. Єдине, що змінилось, – це час, протягом якого особа для себе приймає рішення розірвати шлюб.
Сьогодні все відбувається дуже швидко: зрозумів, що не можеш / не хочеш / помилився – одразу згадуєш про процедуру розлучення і просто запускаєш цей процес. Навіть перебування за кордоном не є для цього перепоною, адже наразі вже відпрацьовано механізми надання правової допомоги адвокатами, які залишаються в Україні, попри все, і проведення судових засідань у режимі відеоконференції. Головне – знати послідовність дій у таких процесах і за наявних обставин, у тому числі, звертаючи увагу на присутність іноземного елементу, який наразі майже скрізь.
Але ця послідовність у кожного своя, якщо брати до уваги учасників цього процесу, включаючи адвокатів як представників. І якщо для адвоката така послідовність полягає першочергово у відмінному знанні процесуального законодавства, навичок його застосування, а також навичок правозастосовної практики, то для його клієнта (фізичної особи, яка звернулась із запитом про розірвання шлюбу) ця послідовність може бути, а, найімовірніше, просто є іншою.
Основним у цій послідовності для фізичної особи є визначення форми розлучення, і це цілком є зоною відповідальності особи, яка має намір розлучитися, адже від цього залежатимуть її перші кроки після того, як або сама прийняла рішення розірвати шлюб, або опинилась у ситуації, коли її поставили перед фактом розірвання шлюбу, і ще до того, як вона звернулась за правовою допомогою до адвоката. І якщо людина цього не знає або не усвідомлює важливість цих перших кроків, то інколи адвокат може бути просто неспроможним допомогти, особливо тоді, коли разом із вимогою розірвати шлюб додаються "допоміжні" вимоги (установлення місця проживання дитини, стягнення аліментів, поділ майна, стягнення аліментів / утримання на одного з подружжя), аби дійсно захистити порушені права. У цьому аспекті варто звернути увагу ще й на те, що останнім часом у людини, яка звертається із запитом про розірвання шлюбу, здебільшого відсутній оригінал свідоцтва про шлюб (через різні причини), надання якого є обов'язковим під час розгляду судової справи про розірвання шлюбу. І якщо на стадії вирішення питання про відкриття провадження у справі може бути достатньо лише засвідченої копії такого свідоцтва про шлюб, проте для розгляду справи по суті та ухвалення рішення про розірвання шлюбу оригінал свідоцтва про шлюб є обов'язковим, адже він є належним доказом, що підтверджує існування шлюбу на час розгляду справи в суді. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що наявність у сторони одночасно двох взаємосуперечливих документів (оригіналу свідоцтва про шлюб та рішення суду про його розірвання) є неприпустимим.
Тому, якщо говорити про виникнення певних ускладнень процедури розірвання шлюбу під час війни, то саме відсутність оригіналу свідоцтва про розірвання шлюбу є найпоширенішим випадком, через що суд позбавлений вирішувати справу по суті та ухвалювати остаточне рішення. Утім не все так безнадійно. Адже можна, наприклад, отримати повторне свідоцтво про шлюб, якщо є вихідні дані (дата укладення шлюбу, дівоче прізвище дружини, дані про чоловіка). Головне, щоб відомості про укладення шлюбу містилися в Державному реєстрі актів цивільного стану громадян. Також додатково доцільно отримати витяг із такого реєстру щодо підтвердження дошлюбного прізвища дружини на випадок, якщо після розірвання шлюбу дружина хоче повернути собі дошлюбне прізвище.
Але повертаючись до форм розлучення і для їх більшого розуміння, варто сказати, що сьогодні налічується чотири форми розірвання шлюбу: добровільна, примусова, примусова-добровільна, спільна (за згодою). Незважаючи на те, що чинне законодавство не розрізняє процес розірвання шлюбу за формами, але на практиці вони можуть бути визначені залежно від особи – ініціатора розлучення, адже, як було зазначено, саме від форми залежатиме порядок і зміст дій особи, особливо на підготовчому етапі, коли з адвокатом ще не укладено договір, і врешті-решт усе це в системному зв'язку обумовлюватиме кінцевий результат, але не просто як результат, а саме той, на який розраховує сама фізична особа, яка звернулась із запитом про розірвання шлюбу, і особливо тоді, коли в переліку вимог окрім вимоги розірвати шлюб є й інші позовні вимоги. Звісно, що доцільність включення в один позов додаткових або допоміжних вимог визначатиметься в кожному випадку окремо, але з урахуванням наявних обставин, пов'язаних із війною, а також зважуючи на те, що майже в кожній другій справі про розірвання шлюбу з'являється іноземний елемент, для отримання кінцевого результату, на який розраховує клієнт, необхідно, аби останній спрацював на такий кінцевий результат ще до того, як у справі з'явиться адвокат. Адже не лише адвокат відповідає за належне виконання своїх обов'язків, а й клієнт відповідає за вибір свого адвоката.
Але в будь-якому разі, приймаючи рішення розірвати шлюб, слід зважувати на дійсні причини цього, адже інколи такий відповідальний крок у бік припинення існування сім'ї може бути обумовлений лише емоційним проявом через надмірне психологічне навантаження у зв'язку з війною. Або, якби це дивно не виглядало, непоодинокими є випадки, коли один із подружжя, маючи намір придбати певний актив, але не бажаючи його ділити з іншим із подружжя, та за відсутності шлюбного договору або інших домовленостей, викладених у письмовому вигляді, а також користуючись нагодою роздільним проживанням (наприклад, чоловік в Україні, а жінка в іншій країні), користується своїм правом установити юридичний факт роздільного проживання, наслідком чого є фактична зміна режиму власності майна, придбаного у шлюбі, – після набрання чинності судовим рішенням про роздільне проживання режим спільної сумісної власності перетворюється на режим особистої приватної власності майна, придбаного/набутого у шлюбі кожним із подружжя і після набрання чинності рішенням про роздільне проживання. Тож ані де-факто, ані де-юре це не є розірванням шлюбу в його первісному значенні. Разом із тим дії, спрямовані на судове врегулювання роздільного проживання подружжя, яке (роздільне проживання) викликано виключно обставинами, пов'язаними з війною, можуть свідчити про багато чого – починаючи від прояву недовіри один до одного і закінчуючи тим, що таким кроком один із подружжя демонструє своє справжнє ставлення до іншого з подружжя, зокрема й до сім'ї в цілому. Тому навряд чи надалі можливо прогнозувати існування такої сім'ї. Найімовірніше, після такого встановлення юридичного факту роздільного проживання обов'язково відбуватиметься процедура розірвання шлюбу.
Але все ж таки варто кожну таку справу розглядати під кутом дійсності намірів. Адже інколи у такий спосіб обоє з подружжя (за попередньою домовленістю) намагаються уникнути інших наслідків, які прогнозуються, наприклад, у справах стягнення заборгованості за кредитними договорами або за рішенням суду, і тоді розірвання шлюбу як таке не відбувається, але де-юре встановлюється режим особистої приватної власності.
ВИСНОВОК:
Незважаючи на те, що інститут установлення юридичного факту щодо роздільного проживання подружжя не є чимось новим, під час війни запити на його проведення збільшуються, і це також може обумовлювати збільшення в майбутньому судових справ про розірвання шлюбу. Тому можна з упевненістю казати, що активація цього процесу (установлення юридичного факту роздільного проживання) також була спровокована саме війною. Але чи завершуватиметься такий процес саме розірванням шлюбу – окреме питання.
Для ЮРИСТ&ЗАКОН