Іван Залізняк, адвокат, юрист
Богдан Суходольський, помічник адвоката
Характер приватно-правових відносин дає змогу сторонам відступити під положень закону чи договору та врегулювати права й обов'язки між собою на власний розсуд. Попри це, можливість відступу від нормативних положень не дорівнює вседозволеності, а зобов'язує учасників правовідносин дотримуватися загальних засад цивільного законодавства, до яких, зокрема, належить добросовісність.
Нормативне регулювання добросовісності
Міжнародні нормативно-правові акти містять декілька визначень добросовісності, серед яких:
– "поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них" (ст. І.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права);
– "дія, несумісна з тим розумінням, яке одна сторона викликала в іншої сторони, якщо остання, розсудливо покладаючись на нього, своїми діями завдала собі шкоди" (ст. 1.8 УНІДРУА). З-поміж актів українського законодавства найбільш повно принцип добросовісності розкрито у Цивільному кодексі України. Жодна із його статей не визначає цей принцип, проте деякі вказують на його окремі елементи, що в сукупності дають уявлення про те, якою має бути добросовісна поведінка сторони.
Наприклад: – "не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах" (ч. 3 ст. 13 ЦК України);
– "якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом" (ч. 5 ст. 12 ЦК України).
Положення, установлене в ч. 5 ст. 12 ЦК України, також іменується презумпцією добросовісності. На практиці це означає, що:
1) учасники цивільних правовідносин вправі розраховувати на те, що поведінка інших учасників відповідатиме уявленням про честь та совість;
2) будь-які сумніви щодо договору повинні тлумачитися на користь його дійсності, чинності та виконуваності.
Принцип естопель
Естопель забороняє стороні вчиняти такі дії, що суперечитимуть її попередній поведінці, не виправдають очікувань контрагента та зашкодять його інтересам. Під попередньою поведінкою слід розуміти будь-які дії сторони, що були спрямовані на встановлення та реалізацію правовідношення, і викликали в іншої сторони довіру та правомірні очікування, як-от: заяви, твердження, обіцянки, фактична поведінка чи бездіяльність.
На естопель часто посилаються національні суди, що призвело до формування в судовій практиці конкретних критеріїв, виключно за дотримання яких цей принцип може бути застосовано:
1) причиною виникнення довіри та правомірних очікувань у сторони має бути попередня поведінка іншої сторони, до якої застосовується естопель;
2) довіра, що виникла у сторони, має ґрунтуватися на розумних очікуваннях, що на поведінку контрагента можна розраховувати у майбутньому;
3) очевидна несправедливість підриву довіри. Важливо, що сама собою суперечлива поведінка не є неправомірною. Вона стає такою лише тоді, коли спричиняє очевидну несправедливість та позбавляє іншу сторону значною мірою того, на що вона розраховувала спочатку.
Принцип естопель тісно взаємопов'язаний із доктриною venire contra factum proprium, яка базується на римській максимі – non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). За своєю суттю вказана доктрина є ідентичною до принципу естопель, проте в національній судовій практиці згадується значно частіше.
У своїй окремій думці судді Журавель В. І. та Крат В. І. дійшли висновку, що доктрина venire contra factum proprium базується на принципі добросовісності. Уже в іншій окремій думці щодо іншої справи цей самий склад суду констатував, що наведений висновок почали широко застосовувати на рівні практики Верховного Суду, причому без обмежень певною сферою.
Практика Європейського суду з прав людини
Суди застосовують під час розгляду справ Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ як джерело права (ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"). Проте посилання на практику ЄСПЛ не завжди є доречним і лише перевантажує судове рішення у разі, якщо не вирішує певну правову проблему або не заповнює наявну прогалину в законодавстві.
Натомість посилання суду на висновки ЄСПЛ у вирішенні теоретичних питань є цілком виправданим, адже національні доктрина та судова практика не завжди володіють достатньою теоретичною базою для формування повноцінного висновку та вирішення справи судом.
У контексті принципу добросовісності ЄСПЛ ухвалив низку ключових рішень, на деякі з яких часто посилаються українські суди. Наприклад, у справі "Лінгенс проти Австрії" заявник, журналіст за професією, звернувся до ЄСПЛ зі скаргою на рішення австрійського суду, яким його засудили занаклеп. Підставою для засудження стала стаття пана Лінгенса щодо пана Бруно Крайського, голови Австрійської соціалістичної партії, канцлера, строк повноважень якого спливав.
За результатами розгляду ЄСПЛ установив порушення статті 10 Європейської конвенції з прав людини стосовно пана Лінгенса. Суд наголосив, що факти, на яких заявник ґрунтував свої оціночні судження, були незаперечними, як і його добросовісність.
Схожі обставини мали місце у справі "Фрессо і Руар проти Франції". Клод Руар опублікував статтю в газеті "Ле Канар аншене", у якій звинувачував президента і розпорядчого директора автомобільної компанії Пежо Жака Кальве у безпідставному підвищенні власної заробітної плати. Як докази пан Руар використав податкові декларації, джерело яких залишилося невідомим. Співзаявником у справі виступав Роже Фрессо – колишній видавець газети "Ле Канар аншене".
За результатами розгляду справи ЄСПЛ дійшов висновку, що ані виклад подій заявників, ані їхня добросовісність не викликали сумніву. Таким чином, Суд констатував порушення статті 10 Конвенції за фактом кримінального переслідування заявників.
Окрім цього, слід також звернути увагу на рішення ЄСПЛ у справі "Карабет та інші проти України". Суд досліджував принцип добросовісності в контексті проведення розслідування у кримінальній справі компетентними національними органами. Як наслідок, Суд розцінив неповноту доказів, формалістичне та пасивне відношення разом із поспішними висновками як дії, що підривають добросовісність розслідування на національному рівні.
Національна судова практика
Попри те, що законодавством не визначено поняття добросовісності, на практиці часто виникають ситуації, що вимагають перевірки дій сторони спору на предмет відповідності ознакам правдивості та чистоти намірів. Саме тому суди в процесі вирішення цивільних спорів сформулювали власне тлумачення та критерії застосування цієї засади.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду (далі – КЦС ВС) у справі № 390/34/17 від 10.04.2019 р. визначив добросовісність як певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Щодо критеріїв добросовісної поведінки, то КЦС ВС у своїй практиці виділяє такі:
– очікувана поведінка: поведінка сторони має бути очікуваною, характерною для інших учасників цивільних правовідносин у порівнянних обставинах;
– урахування прав та законних інтересів іншої сторони правовідносин: поведінка учасника цивільно-правових відносин не повинна обмежувати право чи позбавляти права інших осіб;
– законна мета: поведінка сторони має бути законною, не допускаються дії виключно з протиправною метою або з наміром заподіяти шкоду іншій особі;
– сприяння іншій стороні цивільного обороту: учасники цивільних правовідносин повинні сприяти своєму контрагенту різними способами, у тому числі отримання необхідної інформації.
Проте слід зауважити, що добросовісність не існує у вакуумі, адже це цілком реальні стандарти здорового глузду та очікування контрагента щодо поведінки сторони. Отже, порушення добросовісності повинно мати певний зовнішній вираз, форму.
Такою формою найчастіше є зловживання правом. На думку КЦС ВС, сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які становлять зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, у тому числі всупереч меті такого права.
Приміром, КЦС ВС у справі № 369/11268/16-ц від 03.07.2019 р. розцінив як зловживання укладення договору дарування боржником, проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження. Суд убачає в таких діях спробу уникнення стягнення звернення на майно боржника та, як наслідок, шкоду для майнових інтересів кредитора.
В іншій справі Велика Палата Верховного Суду (далі – ВП ВС) констатувала порушення добросовісності в діях позивача в особі АТ КБ "Приватбанк". Відповідно до своєї стандартної ділової практики банк укладав з клієнтами договір про надання банківських послуг шляхом підписання отримувачем послуг анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг. Проте, на думку Великої Палати, такий спосіб укладення договору банківських послуг становить порушення засади добросовісності, оскільки клієнт за будь-яких умов не має можливості належно ознайомитися з умовами приєднання. Тож можливість ознайомитися полягає не лише у фізичному доступі до документа, а й потребує значного часу на вивчення, фахову підготовку для розуміння цих правил та їх співвіднесення з конкретним видом кредитного договору.
За аналогією зі стандартами доказування, добросовісність теж піддається певній градації. У римському праві виникла доктрина uberrima fides – найвищої добросовісності. Зазвичай цей стандарт поведінки очікується від сторін страхового договору, за яким страхувальник перед укладенням договору повинен надати точну й достовірну інформацію про всі обставини, що стосуються об'єкта страхування. Верховний Суд застосував доктрину uberrima fides у справі щодо відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілих, за договором страхування. У результаті розгляду суд установив переддоговірний обов'язок страхувальника надати страховику достовірні відомості про об'єкти страхування і фактори ризику. Такий обов'язок пов'язаний із ризиковим характером договору страхування та є проявом найвищої добросовісності.
ВИСНОВОК:
Отже, попри численні посилання на добросовісність у судовій практиці, цей термін залишається доктринальним, а своїм корінням тяжіє ще до римського права. У зв'язку з цим поняття добросовісності в кожній справі тлумачиться залежно від конкретних обставин, адже лише суд може встановити, що у певній ситуації слід вважати чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони.
Вочевидь, урахувати всі аспекти засади добросовісності, включно з практикою ЄСПЛ, практикою національних судів, доктриною римського права та сучасною теорією навряд чи можливо. Вимогу суду про дотримання всіх цих умов слід було б вважати надмірним формалізмом, тим паче, ураховуючи абстрактну суть самого поняття добросовісності. Саме тому, розмірковуючи над тим, чи буде дотримано критеріїв добросовісності у конкретних правовідносинах, необхідно виходити з двох умов: наявність здорового глузду та відсутність наміру зашкодити інтересам іншої сторони.
Для ЮРИСТ&ЗАКОН