Треба бути чесним із собою, наскільки суттєвий внесок ти робиш під час війни в перемогу

Лана Сінічкіна, партнерка, адвокатка

Про першу серйозну роботу у сфері юриспруденції партнерка Arzinger Лана Сінічкіна згадує з посмішкою та гордістю, адже не кожен на четвертому курсі ВНЗ має таку впевненість і наполегливість, як вона. Що змусило Лану не спати ночами, як вдалося та вдається побороти стереотипи щодо жінокпрофесіоналок, які важливі якості лідерки з’явилися під час великої війни, говоримо в інтерв’ю.

— Розкажіть, будь ласка, як розпочалася ваша професійна кар’єра? Хто був вашим першим роботодавцем?

— Моя перша серйозна робота — це Юридична фірма «Юрсервіс Консалтинг Компані». Тоді це була маленька фірма, яка розташовувалася навпроти Верховного Суду, мала невеликий офіс і спеціалізувалася на питаннях судового представництва, кримінальних провадженнях. Я була дуже молода й амбітна, на той час лише вступила на четвертий курс інституту. В мене не було повної юридичної освіти, навіть ступеня бакалавра. Але я вже вважала себе юристкою і дуже не хотіла починати кар’єру як помічниця адвоката чи юриста, оскільки думала, що одразу зможу впоратися з будь-якою юридичною роботою.

Це дуже кумедна історія, як я потрапила на це місце роботи. Я взяла рейтинг ТОП-50 юридичних фірм і розіслала своє резюме в усі ці успішні компанії. У резюме зазначила про знання декількох мов, досвід роботи в невеличкому бізнесі, пов’язаному з контрактами, і декілька різних курсів, які я проходила. Спочатку я розіслала це резюме всім фірмам по email, але не отримала жодних відповідей. Після цього вирішила надіслати своє резюме керівникам юркомпаній «Укрпоштою» — листом із повідомленням про вручення. Одним із них був Сергій Вікторович, який покликав мене на співбесіду зі словами: «Мені стало цікаво, хто така Лана Сінічкіна, яка змусила мене піти на пошту». Він запропонував мені посаду помічниці юриста, але я відмовилася, адже була впевнена, що я справжня юристка. Тоді він погодився взяти мене на посаду юристки на пів ставки з випробувальним терміном. Я думаю, що він просто хотів довести мені, що ніяка я не юристка на цьому етапі (посміхається — ред.).

Сергій Вікторович доручив мені одразу податкову справу, яка була програна вже в першій інстанції, і в наступній інстанції в неї було мало шансів. Це при тому, що в мене в інституті навіть не було податкового права як окремої дисципліни, і відповідно мої знання в цьому напрямі були дуже обмежені. На той час я ще навчалася в інституті на денній формі навчання, тож ночами мені довелося розбиратися в податкових термінах, адже я навіть не розуміла, про що йдеться в цій справі. Але моя впертість допомогла мені розібратися і виграти справу в суді. Я просто не могла дозволити собі її програти. Ось так почалася моя кар’єра, а у Сергія Вікторовича вже не було вибору, крім як і далі доручати мені доволі складні судові справи. Це були часи, коли можна було в суди ходити без повної юридичної освіти. І навіть у кримінальному процесі я представляла клієнтів від імені начальника на підставі довіреності, не маючи адвокатського свідоцтва.

Після цієї компанії я пішла працювати в АМКУ, тому що антимонопольне право мене цікавило найбільше. До того ж я писала на цю тему магістерську роботу. На жаль, довго я там не затрималася, адже зрозуміла, що державна служба — це не для мене. Після АМКУ я працювала в компанії Nemiroff. Тоді компанія структурувала свій холдинг, до цього він був неструктурований. Це був час розквіту бізнесу, особливо в напрямі експорту, в супроводі якого я і працювала. Моя роль була у мідл-менеджменті. Я мала відділ, людей у підпорядкуванні та займалася юридичним супроводом експорту і маркетингової діяльності на експорт. Після цього рік (а може, й більше) я розвивала представництво однієї польської юридичної фірми в Україні. Це були часи кризи 2008 року. Поляки, на жаль, вирішили не інвестувати в український офіс, тому я пішла з цього проєкту.

Далі перейшла до міжнародного корпоративного бізнесу — компанії GSK. У ній я працювала одна на обидва бізнеси — фармацевтичному та пов’язаному з товарами споживчого характеру. Це був важкий час, я була одна за всіх. Мені як перфекціоністу треба було з усім справлятися вчасно. Після того, як я пішла з цієї компанії, керівництво розділило юридичну функцію на два бізнеси, тобто в кожен найняли людей — не по одній особі, а по декілька. Те, з чим я справлялася спочатку одна, а потім із помічником на пів ставки, перейняла ціла команда. Це була дуже гарна школа менеджменту, проджект-менеджменту, я очолювала юридичну функцію двох великих бізнесів.

Далі я пішла в Arzinger, спершу на позицію радника. За рік показала, що я можу, продемонструвала бізнесові показники, а вже у 29 років стала партнеркою, ким є і до цього часу.

— Чи доводилося на початку вашої кар’єри зустрічатися сам на сам зі страхами? Що це були за страхи та як ви їх долали?

— Страхів у мене не було взагалі. В юнацькому віці у мене було навіть менше якихось побоювань, ніж зараз. Коли ти вже маєш досвід, то розумієш, чого боятися. Коли в тебе немає цього досвіду, то вважаєш, що бар’єрів немає.

— У сучасному світі відбуваються еволюційні зміни в поглядах на роль чоловіка та жінки у сфері професійних відносин. У команді Arzinger чимало жінок-партнерок, і це надихає. Чи відомі вам випадки упередженого ставлення з боку чоловіків?

— Коли я приєдналася до партнерської команди Arzinger, то була однією жінкою серед 10 партнерів. На початку роботи в компанії було обережне ставлення — до мене придивлялися, адже я була юна. Маючи зовнішність, до якої ставляться з певною стереотипністю, доводилося кожного дня доказувати серйозність своїх намірів. Та вже в перший рік своєї діяльності на посаді радниці я показала високі результати, які були навіть не у всіх партнерів у компанії. Я ці стереотипи на той момент зруйнувала і намагаюся руйнувати їх все своє професійне життя. Напевно, це моє кредо — розвіювання стереотипів щодо віку, гендера, зовнішності й навіть походження. Я родом із Криму — багато хто дивувався, що я була активісткою під час Майдану, тож все життя борюся зі стереотипами щодо себе.

— Як змінилися ваші звичні підходи до роботи за останні два роки? Чи доводилося вам за цей період переступати через власні принципи?

— За останні два роки, напевно, у всіх нас відбулися внутрішні трансформації, тому що ми не думали, що колись відчуємо та побачимо те, що відбувається в сьогоднішній реальності. Живучи в такому цивілізованому суспільстві, на високому етапі розвитку людства, для мене було складно зрозуміти, що в принципі немає міжнародного права — того, що я вивчала шість років в інституті, що треба будувати цю систему з нуля. У перший рік повномасштабної війни було дуже непросто поєднати складну моральну обстановку, всі новини і небезпеку для себе та своєї родини, кількамісячну евакуацію, в якій я була одна з дитиною в різних країнах, потім волонтерство, яке я розпочала з першого дня вторгнення. З одного боку, це психологічно мене рятувало, а з іншого — це дуже важко, тому що волонтерство стосувалося питань лікарського забезпечення.

Перші декілька місяців МОЗ і наше суспільство були не готові до такої нестачі лікарських засобів і в цивільному обігу, і на фронті. Я об’єднала свої професійні контакти з фармацевтичної сфери на одній платформі. Ми зробили координаційний центр із забезпечення ліками. Ця координація, яка поєднувалася з евакуацією, відслідковуванням новин, і була важкою. Людей треба було шукати на це волонтерство, все потрібно було робити швидко, адже ситуація була критичною. В координаційній команді волонтерського штабу було задіяно понад 30 осіб. Ми співпрацювали і з МОЗ, і з військовими частинами, і з благодійними організаціями. Підхід щодо поєднання всього критичного, несподіваного і морально складного був абсолютно новим для мене. Саме волонтерство не було новим, адже під час Майдану в мене вже був великий волонтерський проєкт, але на той час у мене не було маленьких дітей, а цього разу це все збігалося з евакуацією та страхом за родину. Я постійно була за кермом авто з температурою та хворою дитиною на руках. Доводилося координувати всі процеси та підтримувати бізнес і проєкти, що тривали на момент початку вторгнення. Потрібно було підтримувати команду, реагувати на потреби всіх близьких і допомагати їм. Це все було одномоментно, тому дуже складно.

— Які важливі якості жіночого лідерства з’явилися під час великої війни? Можливо, ви стали сильнішою?

— Я б не сказала, що стала сильнішою. Я завжди була сильною — це допомогло мені впоратися з труднощами, які виникали. Напевно, стала більш вправно поєднувати завдання, тобто стала більш гнучкою. Я завжди вибудовувала особисті й бізнесові процеси так, щоб все було ідеально. Мене постійно вибивало з колії, коли щось йшло не за моїм графіком та планом. Під час початку повномасштабного вторгнення все пішло не за моїм графіком — спершу це було дуже стресово, адже ти виходиш зі своєї сталої зони комфорту, але згодом ти до цього звикаєш і вже ставишся нормально, вибудовуючи кожен раз нову реальність із різноманіття сценаріїв.

— Якими життєвими цінностями ви керуєтеся у професійному житті? Що для вас категорично неприпустимо?

— Порядність і людяність для мене є найбільшими цінностями як до, так і під час війни. Люди та їх потреби мають бути пріоритетом із-поміж усього іншого. Особисто для мене це завжди було так, а під час війни особливо. Я не розумію, як можна було не пріоретизувати якісь людські питання, допомогу тощо. Для мене неприпустимо, що деякі люди обрали жити так, наче війни немає. Це не питання, де ти зараз — ти можеш перебувати в іншій країні, та потрібно завжди пам’ятати про війну, людей, яких вона зачепила. Але деякі люди поїхали і намагаються навіть інформаційно себе відсторонити від війни, від новин, потреб армії. Звичайно, треба фільтрувати інформацію, іноді взагалі відпочивати від неї, проте повністю себе абстрагувати від реальності — неправильно. Хтось втрачає життя, здоров’я, домівки, а хтось живе, наче нічого не сталося. Це не означає, що треба жити тільки війною, але необхідно робити свій внесок у перемогу — хто та як може.

Насамперед треба бути чесним перед самим собою й розуміти, що ти дійсно робиш багато для цього. Це не вимірюється якимись об’єктивними речами. Наприклад, якщо 1000 грн у місяць із погляду твого доходу — це багато, то це значний внесок. Якщо для тебе 1000 доларів — це небагато, ти обмежуєшся цим, то це точно нечесно. Тож треба бути чесним передусім перед собою щодо того, наскільки суттєвий внесок ти робиш під час війни в перемогу.

— Що, на вашу думку, можна вважати провалом у кар’єрі жінки?

— Я не думаю, що провал у кар’єрі жінки якось відрізняється від провалу в кар’єрі чоловіка. Звичайно, є стереотипи, з якими ми, жінки, стикаємося, боремося і будемо боротися ще багато часу. Є невідповідності в порядку компенсації оплати праці для жінок і чоловіків — стереотипи часто призводять до дискримінації. Але провали, мені здається, однакові що в жінок, що в чоловіків. Завжди треба зрозуміти, що їх породило. Єдине, що складніше жінці — це поєднання материнства і роботи. У чоловіків теж є батьківство, його теж треба поєднувати, але, звичайно, коли ти народжуєш дитину (наприклад, як я зараз — народила дитину два місяці тому), то треба поєднувати майже непоєднувані речі.

— Як вам вдається їх поєднувати?

— Напевно, в мене дуже гарні навички тайм-менеджменту. Так завжди було, а зараз вони взагалі відточуються на дрібницях. У мене дуже гарна команда, причому і в роботі, і в особистому житті є на кого покластися. Я розумію, що люди щиро мені допомагають. Я вмію пріоретизувати і точно знаю, де маю бути особисто, а де точно можу делегувати.

— Які цілі ставите перед собою на наступний рік та чого вдалося досягти у 2023-му?

— Мені вдалося зберегти експертизу, клієнтів, команду і навіть примножити бізнес. Ми дуже добре виросли, попри те, що моя вагітність і народження дитини передбачали меншу залученість у бізнес-девелопменті. У мене, до речі, так само було і з народженням першої дитини — чомусь цей період багато приносив клієнтів і цікавих проєктів. Так сталося і у 2023 році — дуже багато складних цікавих проєктів, багато того, від чого складно відмовитися.

Серед планів — жити повноцінним життям, якщо це можливо. Для мене це означає бути залученою в усі необхідні сфери для того, щоб реалізувати себе і почуватися повноцінно. Я б дуже хотіла привнести в роботу своєї команди і фірми загалом work-life balance. Я над цим працюю і намагаюся свою команду теж навчити цього. Не завжди вдається, але ми вже на правильному шляху. У нас завжди було і є багато проєктів, які понад фірмою, в масштабах країни і навіть поза її межами. Це публічні проєкти, пов’язані з реформами, змінами в країні. Їх зараз доволі багато. Для мене це не просто проєкти, а те, за що я дуже вболіваю. Я відстежую наслідки кожного такого проєкту, а також змін з погляду подій в Україні та нашого життя. Дуже пишаюся, що багато таких проєктів дійсно мають вплив. Я сподіваюся, що в наступному році ми зможемо ті проєкти, які є зараз, довести до результату, який буде відчуватися для кожного з нас.

Для Юридичної Газети