Експорт зброї та технологій за новою процедурою: Fast Track чи Slow Motion
Тарас Кислий, партнер та співкерівник практики інтелектуальної власності та технологій
Тема експорту озброєння в Україні залишається однією з найбільш чутливих і водночас заплутаних для бізнесу. Держава вже не вперше намагається зробити отримання дозволу на міжнародну передачу товарів військового призначення більш доступним, швидким і передбачуваним процесом. Черговою такою спробою стала постанова Кабінету Міністрів №875 від 1 липня 2026 року «Деякі питання здійснення міжнародних передач товарів на період дії правового режиму воєнного стану в Україні». Показово, що ухвалив її уряд буквально напередодні власної відставки, а новий склад Кабміну, попри зміну облич, заявляє про намір цю модель підтримувати й розвивати.
Формально, документ справді пропонує ринку те, чого виробники чекали роками: прискорену процедуру розгляду заявок, так званий Fast Track. Вона доступна для постачань у держави, з якими Україна уклала міжурядову угоду у форматі Drone Deal. Для таких випадків строк ухвалення рішення про видачу дозволу скорочується з 90 до 30 днів, а стандартний розгляд заявки більше не потребує обов'язкового рішення Міжвідомчої комісії з питань політики військово-технічного співробітництва та експортного контролю; вона підключається лише тоді, коли йдеться про товари з переліку критичних або якщо під час розгляду заявки виникають застереження. На папері це виглядає як довгоочікувана дебюрократизація.
Однак диявол у деталях реалізації, і саме тут заявлена швидкість починає нагадувати уповільнену зйомку.
Почнемо з реєстрів, які постанова прямо покладає на профільні відомства. МЗС мало б вести відкритий реєстр укладених угод Drone Deal, а Міноборони — відкритий реєстр товарів і технологій, які не підлягають передачі за кордон. На практиці жодного з цих реєстрів у класичному розумінні, з чіткою структурою, датами, номерами документів і статусами, не існує. У РНБО є інформаційний сайт dronedeal.rnbo.gov.ua та стрічка новин про підписання чергових угод, але це радше промо-майданчик, ніж юридично значущий реєстр. А перелік критичних товарів і технологій, який має щоквартально затверджувати Міноборони і від якого залежить, чи взагалі можна скористатися Fast Track, станом на середину вересня 2026 року все ще не оприлюднений. Про це прямо говорять представники галузевих об'єднань, які й досі чекають на цей документ від міністерства. Без нього виробник не може достеменно знати, чи підпадає його продукція під спрощену процедуру, чи ні.
Другий і, мабуть, найбільш дошкульний для бізнесу момент — плата за видачу дозволу. Постанова встановлює ставку 20% вартості для готових виробів і технологій, 30% для складових частин і комплектувальних виробів, а також додаткові 20% вартості товарів, виготовлених за переданими технологіями, у разі їх подальшої передачі до третіх держав. Ставка стягується не за результатом, а авансом: документ про повну сплату потрібно подавати разом із заявою, тобто ще до того, як держава ухвалить рішення чи дозвіл узагалі буде виданий. Чіткого механізму повернення коштів у разі відмови постанова не передбачає. Для класичних видів озброєння додаткові 20–30% вартості контракту здатні зробити українську продукцію просто неконкурентною порівняно з пропозиціями інших постачальників на тому самому ринку, де ціну диктує не виробник, а конкуренція. Показово, що галузеві об'єднання (і Рада зброярів, і Технологічні сили України) публічно виступили за нульову ставку, наголошуючи, що поточний розмір плати «з'їдає» маржу виробника та фактично дарує цінову перевагу іноземним конкурентам. Законопроєкт, який мав спрямувати зібрані кошти на потреби оборони, Верховна Рада 15 вересня не підтримала, тож питання, куди саме йдуть і чи взагалі адміністровані ці платежі, залишається відкритим.
Проблема стосується не лише «класичного» озброєння. Значна частина українського оборонпрому виробляє продукцію подвійного призначення: двигуни, тепловізійні камери, компоненти для дронів і засобів РЕБ, які можуть використовуватися як у військових системах, так і в цивільних сферах, наприклад, для моніторингу інфраструктури. На такі компоненти постанова поширює ту саму ставку 30%, незалежно від кінцевого призначення продукції та рівня конкуренції на конкретному ринку. У результаті виробник опиняється перед вибором: або перекласти додаткові витрати на іноземного замовника і втратити цінову конкурентоспроможність, або покрити їх із власної маржі. Галузеві об'єднання прямо пропонують запровадити диференційовану модель ставок залежно від типу продукції та її призначення, але поки що це залишається лише пропозицією.
Окремо варто згадати питання, яке постанова взагалі оминає: як нова ставка застосовуватиметься до контрактів, укладених ще до набрання нею чинності. Прямої відповіді на це в тексті немає, а роз'яснень від профільних органів ринок поки не отримав. І це попри те, що саме перехідний період є найбільш чутливим для компаній, які вже мають зобов'язання перед іноземними партнерами.
Варто зазначити, що сам формат Drone Deal як такий працює: станом на вересень 2026 року Україна підписала угоди вже з десятком держав-партнерів — від Балтії до Перської затоки. Питання лише в тому, чи наповнюється ця рамкова архітектура реальним і швидким змістом на рівні конкретного дозволу.
Але найголовніший індикатор — це, зрештою, не текст постанови, а практика її застосування. Виконавчий директор Української ради зброярів ще наприкінці серпня публічно заявив, що за понад місяць дії нового спрощеного механізму не видано жодного дозволу на експорт. Станом на середину вересня ситуація, за словами представників галузі, принципово не змінилася: процес фактично не запрацював, а виробники досі не до кінця розуміють, як саме працює прив'язка спрощеної процедури до статусу країни-партнера за Drone Deal. Це не технічна дрібниця, а суть проблеми: головний запит бізнесу до держави — не пришвидшення на папері, а передбачуваність. Якщо компанія не може спрогнозувати, чи отримає вона дозвіл за 30 днів, скільки це коштуватиме і чи взагалі підпадає її продукція під спрощену процедуру, формальне скорочення строків не має практичної цінності.
Водночас було б несправедливо стверджувати, що держава нічого не робить. Постанова №875 — це нова спроба за роки повномасштабної війни перевести експорт озброєння з режиму фактичної паузи у формалізовану, хай і недосконалу, процедуру. Сама ідея Fast Track, прив'язаного до міждержавних угод довіри, дозволів, має право на життя. Міноборони, за словами галузевих об'єднань, зрештою почало активніше консультуватися з виробниками й обіцяє представити зміни до механізму вже цієї осені.
Але поки ці зміни не ухвалені, реєстри не наповнені, перелік критичних товарів не оприлюднений, а ставку плати не переглянуто, називати цю процедуру «fast track» — це видавати бажане за дійсне. Для українського оборонпрому вона поки радше нагадує "slow motion": рух є, напрямок начебто правильний, але швидкості, на яку розраховували виробники, ринок так і не побачив.