Доктрина добросовісності в господарських та цивільних спорах: нові підходи ВC до застосування заборони суперечливої поведінки
Іван Залізняк, керівний юрист
Принцип добросовісності, закріплений у пункті 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України, довгий час залишався радше декларативною засадою цивільного законодавства, ніж інструментом, здатним самостійно вирішити спір. Ситуація змінилася з активним впровадженням у судову практику доктрини venire contra factum proprium — заборони суперечливої поведінки, яка базується на римській максимі "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Класичне тлумачення цієї доктрини Верховний Суд сформулював ще у 2019 році, однак саме упродовж останніх років практика застосування суттєво розвинулася: від загальної декларації принципу суд перейшов до вироблення операційних критеріїв, які дозволяють відрізнити дійсно недобросовісну поведінку від законної зміни правової позиції чи використання процесуальних прав.
Спробуємо розібратися, як доктрина добросовісності та заборони суперечливої поведінки застосовується у спорах різних категорій, а також окреслимо межі, за якими Верховний Суд відмовляється визнавати поведінку сторони суперечливою.
Витоки доктрини та її сучасне розмежування
Базове тлумачення принципу добросовісності було надане Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду ще у 2019 році: добросовісність — це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Ця формула стала своєрідним "канонічним текстом", на який посилаються практично всі подальші постанови, що стосуються доктрини venire contra factum proprium.
Водночас сучасна практика дедалі частіше звертається до розмежування між двома спорідненими, але не тотожними конструкціями. Доктрина venire contra factum proprium — це континентальна (романо-германська) конструкція. Історично вона сформувалася у приватному праві країн цивільного права і є функціональним аналогом англійського інституту estoppel, що виник у праві справедливості (equity) англосаксонської традиції. На відміну від venire contra factum proprium, естоппель за походженням є ширшою категорією: у власне англійському праві він охоплює як матеріальний, так і процесуальний вимір. Однак в українській судовій практиці посилання на "естоппель" здебільшого зустрічаються саме у процесуальному контексті, коли йдеться про заборону стороні судового провадження радикально змінювати позицію порівняно з тим, що вона стверджувала на попередніх стадіях процесу.
Це термінологічне розмежування має практичне значення. Сторона, яка обґрунтовує власні вимоги посиланням на "суперечливу поведінку" опонента, має враховувати, що в українській судовій практиці ці два терміни нерідко вживаються як синоніми. Хоча доктринально коректніше застосовувати venire contra factum proprium до матеріальних приватноправових відносин, залишаючи термін "естоппель" для випадків, коли акцент робиться саме на процесуальній послідовності поведінки сторони.
Спираючись на ці засади, перейдемо до аналізу того, як Верховний Суд застосовує доктрину добросовісності на практиці у спорах різних категорій і за яких умов посилання на суперечливу поведінку дійсно здатне вплинути на результат розгляду справи.
Велика Палата про добросовісність: коли формальна вимога закону поступається правомірним очікуванням сторони
Одним з останніх показових прикладів застосування доктрини добросовісності на рівні найвищої судової інстанції є постанова Великої Палати Верховного Суду від 06.05.2026 у справі №925/632/19. Предметом спору було визнання укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди землі, підписаного у 2012 році, тобто до законодавчих змін 2013 року, якими було скасовано обов'язкову державну реєстрацію самих договорів оренди землі на користь реєстрації речового права оренди.
Колегія суддів Касаційного господарського суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати, звернула увагу на суперечність: попередня практика виходила з того, що договір оренди землі, підписаний до 2013 року, але не зареєстрований у встановленому на той момент порядку, не набуває чинності, навіть якщо орендар згодом зареєстрував відповідне речове право за новими правилами. Це фактично позбавляло орендаря будь-якої можливості легалізувати свої відносини, попри багаторічне добросовісне виконання договору обома сторонами.
Велика Палата підтвердила усталений підхід щодо самого моменту набрання договором чинності, водночас наголосивши на необхідності враховувати загальні засади цивільного законодавства у подібних ситуаціях:"якщо в подібній ситуації між сторонами був підписаний договір оренди землі, який містив всі істотні умови, належним чином виконувався, але державна реєстрація договору стала неможливою після 01.01.2013 внаслідок змін у законодавстві, суд відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України має враховувати загальні засади цивільного законодавства, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність, а також принцип заборони суперечливої поведінки та захистити права та правомірні очікування добросовісної сторони"(пункт 148 постанови).
Це рішення демонструє, що доктрина venire contra factum proprium може використовуватися в першу чергу як матеріально-правовий інструмент захисту довготривалих фактичних правовідносин там, де формальне застосування закону призводило б до очевидно несправедливого результату.
Корпоративні спори: послідовність позиції та межі договірної свободи
У постанові Касаційного господарського суду від 29.04.2026 у справі №922/593/25 розглядалася ситуація, коли позивач, оскаржуючи договори купівлі-продажу часток у статутному капіталі товариства з мотивів їх невідповідності закону, водночас у паралельній справі визнавав дійсність одного з цих самих договорів, приєднавшись до апеляційної скарги з посиланням на власне переважне право, яке могло виникнути лише за умови чинності оспорюваного договору. Верховний Суд визнав, що суди попередніх інстанцій передчасно відхилили доводи відповідача про суперечливу поведінку позивача, оскільки не дослідили взаємозв'язок між цією справою та іншими судовими провадженнями за участю тих самих сторін, а також не оцінили дії позивача крізь призму принципу res judicata. Справу було направлено на новий розгляд із чіткою вказівкою дослідити послідовність позиції сторони у різних провадженнях.
Показовим є також підхід, викладений палатою для розгляду корпоративних спорів Касаційного господарського суду в постанові від 13.04.2026 у справі №927/133/25. Товариство оспорювало пункт корпоративного договору, яким передбачався обов'язок повідомляти іншого учасника про зміну складу власників товариства-учасника під загрозою компенсації у розмірі 20 мільйонів гривень. Верховний Суд відхилив аргумент про те, що товариство, погодивши умови договору й дотримуючись його понад шість років, тепер намагається оскаржити ту саму умову, визнавши таку поведінку проявом порушення принципу добросовісності. Водночас Суд застосував інший, суміжний інструмент контролю за справедливістю договірних умов — принцип пропорційності, вказавши, що непропорційно великий розмір санкції перестає виконувати компенсаційну функцію та перетворюється на засіб збагачення кредитора. Тому питання пропорційності підлягає окремій оцінці судом саме на стадії стягнення, а не як підстава для визнання пункту договору недійсним.
Обидва приклади підтверджують, що в корпоративних спорах Верховний Суд оцінює добросовісність сторони в контексті всієї сукупності її дій, а не одного окремого епізоду, і застосовує доктрину поряд із суміжними інструментами контролю за справедливістю правовідносин.
Коли оскарження власного правочину не є суперечливою поведінкою
Окремої уваги заслуговує позиція, сформульована в постанові Касаційного господарського суду від 14.04.2026 у справі №916/2036/24. Постачальник електроенергії, з яким органи публічної влади уклали низку додаткових угод про "каскадне" підвищення ціни (у сукупності — майже на 79% від початкової), заперечував проти позовної вимоги про визнання цих угод недійсними, посилаючись на те, що замовник добровільно підписав кожну угоду і не заперечував проти неї, тому подальше оскарження є проявом недобросовісності та порушенням доктрини venire contra factum proprium.
Верховний Суд цей аргумент відхилив, вказавши на принципову відмінність між ситуаціями, коли особа заперечує проти власних попередніх дій із метою уникнення невигідних наслідків добровільно взятого на себе зобов'язання, і ситуацією, коли позивач звертається до суду з вимогою відновити законність, порушену недійсним правочином. Оскарження стороною договору, який вона сама підписала, не є суперечливою поведінкою у розумінні доктрини venire contra factum proprium, якщо цей правочин суперечить імперативним нормам закону, зокрема обмеженню щодо граничного розміру зміни ціни за результатами процедури публічної закупівлі. У такому випадку недійсність договору визначається на момент його укладення, а не залежить від подальшої поведінки сторін.
Ця позиція окреслює важливу межу доктрини: вона захищає стабільність правовідносин, а не легалізує правочин, що суперечить імперативним приписам закону.
Договірні спори
У спорах, що виникають із договорів поставки та підряду, доктрина добросовісності найчастіше застосовується для оцінки того, чи можуть формальні застереження в актах приймання-передачі позбавити сторону права на подальші вимоги. Постанова Касаційного господарського суду від 22.07.2026 у справі №904/1335/25 демонструє характерний підхід: підрядник посилався на те, що замовник, підписавши акт наданих послуг із застереженням про відсутність претензій щодо строків виконання робіт, а згодом нарахувавши неустойку за прострочення, діяв суперечливо.
Суд відхилив цей аргумент, розмежувавши предмет регулювання частини першої статті 853 Цивільного кодексу України (яка стосується якісних та кількісних характеристик виконаної роботи) і право замовника нараховувати санкції за порушення строку — умову договору, до якої зазначена норма не застосовується. Підписання акта без застережень щодо строків саме по собі не створює правомірних очікувань підрядника щодо відмови замовника від права на неустойку, якщо це не випливає прямо зі змісту акта.
Добросовісність у процесуальній поведінці сторони
Практика 2026 року дає й показові приклади того, як Верховний Суд відмовляється кваліфікувати зміну процесуальної чи договірної позиції сторони як суперечливу поведінку. У постанові Касаційного цивільного суду від 04.03.2026 у справі №522/14832/21 (спір про визначення місця проживання дітей) заявник посилався на те, що мати, яка спочатку сама просила визначити місце проживання дітей разом із батьком, а потім заперечувала проти цього ж у зустрічному провадженні, порушила заборону суперечливої поведінки. Суд вказав, що реалізація процесуальних прав, зміна правової позиції, зумовлена уточненням обставин чи новими життєвими подіями, сама по собі не є проявом недобросовісності на відміну від ситуацій, коли попередня поведінка створює у протилежної сторони обґрунтовані й стабільні очікування, на які та розумно покладається собі на шкоду.
Подібний захисний ефект доктрина може мати й проти позивача: у постанові Касаційного цивільного суду від 22.07.2026 у справі №761/43511/24 Верховний Суд визнав недобросовісною поведінку особи, яка упродовж двох років виконувала договір про надання послуг як фізична особа-підприємець, декларувала отриману винагороду як підприємницький дохід, а після припинення договірних відносин звернулася до суду з вимогою визнати ці відносини трудовими. Показово, що в цій справі доктрина спрацювала не на користь слабшої сторони спору, а проти особи, яка намагалася отримати додаткову вигоду через зміну кваліфікації вже виконаних і оплачених правовідносин.
Висновки
Наведена практика засвідчує, що добросовісність поступово перестає бути суто декларативним принципом і перетворюється на дієвий інструмент, яким суди користуються дедалі частіше та впевненіше. Це стосується як матеріальних, так і процесуальних правовідносин. Посилання на суперечливу поведінку сторони більше не сприймається як формальність, а вимагає від суду повноцінного аналізу послідовності дій та правомірності очікувань, які виникли в іншої сторони.
Ця тенденція покладає додаткову відповідальність і на самих учасників спору. Кожна процесуальна дія, кожна позиція, зайнята в попередніх провадженнях, кожен підписаний документ можуть згодом стати підставою для звинувачення в недобросовісності. Тому під час формування правової позиції варто заздалегідь перевіряти, чи не суперечить вона тому, що клієнт стверджував або робив раніше в аналогічних чи суміжних відносинах.
Водночас цей самий інструмент може працювати й на користь сторони, яка вміє його застосовувати. Уважний аналіз попередньої поведінки опонента, включно з його заявами в інших судових провадженнях, договірною практикою чи діями, що суперечать нинішній позиції, здатний суттєво посилити аргументацію, а іноді й визначити результат спору. У щоденній практиці доктрину добросовісності варто розглядати не як абстрактний принцип, а як робочий інструмент, застосування якого потребує ретельної підготовки та уваги до деталей.